"Марина" Карлос Руіс Сафон

    Спойлери, як завжди.

  Після довгої паузи вирішила нарешті написати кілька стрічок про останню прочитану книжку, бо вона дійсно варта уваги. Готична казка з елементами містики мене налякала більше ніж деякі жахи Кінга, як би абсурдно це не звучало. Обкладинка в книжки дуже красива. Коли я на неї дивилась - уявляла історію про якусь незвичайну дівчину і її пригоди. Виявилось, що про саму дівчинку там не так вже і багато.

     Мова автора дуже легка і цікава. Мені сподобалось, що події відбуваються швидко і досить динамічно, без усяких нудних описів і філософічних відступів. Сюжет також тримає, бо відповіді на всі запитання можна отримати тільки наприкінці. Історія  Марини була трохи передбачувана і досить сумна.

        Як бралась читати, я, чесне слово, навіть не думала, що буде так страшно. Як я вже казала мене навіть Кінг ще налякати не зміг, а тут таке. Я бачила перед собою цих жахливих ляльок зі скрученими "пальцями" і порожніми очима, а найбільше мені запам'ятався момент коли Оскар, перебуваючи у будинку Марини і Германа, почув сморід, який їм з дівчиною довелось відчути напередодні в оранжереї, і побачив в саду статую, котрої перед цим не було. Варто прочитати, щоб зрозуміти про що я кажу, бо Сафону вдалось все описати як слід. Було до біса моторошно.

    Я прочитала Марину в рамках гри "Чотири сезони" на livelib.ru, і цьому дуже рада, бо без магічного читацького пинка найближчим часом я б цього точно не зробила.

Дуже раджу до прочитання!Сторінок мало, а задоволення багато.

"На запах м'яса" Люко Дашвар

    Я її не купувала.  Спойлери.

   Книжка чоловіка моєї сестри, котра невідомо як опинилась в мене вдома. Я її, як годиться, прийняла, бо стільки вже чула про Дашвар, і  Покров маю, хоча й не дійшла поки що.  

    Не читала ані анотації, ані змісту. Просто вихопила з полиці з думкою "Чому б ні?". Відчуття ніби наїлась багнюки. І це тільки після останнього розділу, бо 2/3 прочитала з таким натхненням і вже було збиралась додати до улюблених і роман і автора. Дашвар - в улюблених, книжка зависла в повітрі. Я собі, лягаючи спати, додумала таку кінцівку, яка б мене влаштувала. Але в голову приходили тільки шматки чужих відгуків: "мерзота, мерзота, мерзота". Якби не ця дурна кінцівка, я б роман всім рекомендувала. А тут вже справа кожного. Читайте, не читайте. 

     Мова - як мед.  Настільки затягнуло, що носилась з тим виданням і на кухню обідати, і в лікарні в черзі стояти, і на двір кота годувати. Про все на світі забула. Було цікаво, що ж далі. Перша половина -  взагалі чудо, давно так не тішилась і не ковтала сторінку за сторінкою. Далі трохи попустило, бо мала враження, що історії життя обох головних героїв ніби з іншого роману. Особливо Майки. Так прикипіла до того Лупиного хутора і Капулетців, що про місто читати зовсім не було бажання.

      Колись, в класі 9, прочитала початок Село не люди. Чудово пам'ятаю свою реакцію, бо за шість років до неї так і не повернулась. Була засмучена, трохи обурена, відчувала відразу. Тоді навдіріз відмовлялась розуміти, що це, більш-менш, реальність. Тепер - інакше, під час прочитання На запах м'яса, відрази не було(хіба що наприкінці), тільки сум і важкі роздуми.

     Кожен з героїв якось по своєму впав. Один Санджив лишився чистим. Це таке замилювання очей, що все спочатку гарно і мило, всі такі добрі, а закінчення відкриває значення назви. Первісні інстинкти, потяг до м'яса - беруть гору над усім. Прикро. 

       Майка мені подобалась і я багато в чому її розуміла, хоча часто не підтримувала. Не була вона ані стервом, ані істеричкою, ані ще кимось, за кого її вважали. Умови, оточення, обставини,  роблять з нами те, чого ми самі від себе не чекаємо. А життя жорстоке і як би не було огидно, читаючи ту кінцівку, визнати, що це реальність - доводиться. Треба бути жорстким, щоб вижити. А як інакше? 

Бо між вовками мало вити голосно, 

Ще ікла шкірити і груди - колесом...

(Вовчі Сентименти С.Монастирський)

    Гадаю, пройде ще трохи часу доки я остаточно визначусь, що думаю про цю книжку. Роман однозначно гідний усіх своїх нагород і такої уваги.  Висновок після прочитання у кожного буде свій. Мені б хотілось хеппіенду, щоб головна героїня покинула все і повернулась до села, та прожила довге щасливе життя, але.... М'ясо.

       

"Поміж сірих сутінків" Рута Шепетіс

      Часом важко поставити книжці якусь оцінку. Поміж сірих сутінків стала для мене проблемою в цьому сенсі, бо враження залишила надто неоднозначні.

     Через неуважність, читаючи анотацію(нічого не вчуся), я чомусь подумала, що це якісь автентичні спогади, записані автором. Окупація була, депортація була, звірства були, проте не було головних героїв як і самої  історії. Кілька реальних постатей, все решта - фікція. Проблема в тому, що все, що мені доводилось читати про війну, концтабори, повстання і депортації було спогадами справжніх людей. Медальйони Налковської, Бабин Яр Кузнєцова, Zdążyć przed Panem Bogiem Краль та ін. Я вірила кожному слову, і знала що все відбувалось насправді. Рута Шепетіс розповідає про те, що було насправді, але я їй не повірила б, якби не знала історії. 

    Деяку вину можу покласти на переклад, бо склалося враження ніби перекладали не з мови оригіналу, а з російської. Опечаток у виданні безліч: "Мене просто дрівець треба", пропущені крапки та букви і т.д.

    Злочини НКВД, нелюдські умови і смерть на кожному кроці - все достовірно. Проте родина головних героїв, їхні стосунки і часом поведінка були вигадані і якісь несправжні. Я не могла позбутися цього відчуття на протязі всієї книги. 

     Тепер до плюсів. Досить легка мова, і невеликий об'єм дозволили прочитати Поміж сірих сутінків за один вечір. Незважаючи на уваги щодо достовірності, відірватись було важко, бо кортіло дізнатись що буде далі і чим все закінчиться. Роман не позбавлений оптимізму, бо герої весь час один одному допомагали, і навіть найгірші, здавалося б, вороги приходили на поміч. Скоріше за все авторка хотіла показати своїх земляків з якнайкращого боку, тому додала їм трохи героїзму. В реальності ж все значно приземленіше, кожен був, є і буде сам за себе. Проте більішсть людства ще не впала так низько, щоб полишити  іншу людину в біді і будемо сподіватись - не впаде.

     Сподобалось те, що головна героїня малювала. Це мене надихнуло і додало історії якоїсь піднесеності. А факт, що у результаті депортації і примусового ув'язнення у Сибіру, загинуло і втратило найкращі роки життя так багато видатних, талановитих особистостей, страшенно засмучує і змушує відчувати до кривдників ненависть. Адже постраждали не тільки литовці.

Я ненавиділа їх - і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті.Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

     Безліч лишилось запитань. Оцінка середня, бо для мене книга слабенька. Але плюсів теж достатньо.

     За обкладинку окремий плюс.

    

    

"Вафельне серце" Марія Парр

Книга, прочитана в рамках гри "Чотири сезони" на livelib.ru.

     Я люблю читати дитячі книжки. У них завжди дуже легка мова, цікавий сюжет та багато-багато посмішок. Такий собі відпочинок від важкої навчальної літератури. Якраз через навчання у мене зовсім не було часу на читання, але твір норвезької письменниці Марії Парр, я читала, точніше поглинала, прямо на лекціях.

    Книжечка маленька та дуже легка - це стосується і змісту, і зовнішнього вигляду. Вона розповідає нам про пригоди двох друзів - Лєни і Теобальда Родріка, або Тілле, як називали хлопчика всі навколо - котрі живуть на острові під назвою Тріски-Матильди. 

       Кожен розділ - це одна історія, одна пригода. Лєна - дівчинка, яку виховувала мама. Вона не знає, що таке страх, завжди може дати здачі, ніколи не сидить на місці, а в її голові постійно народжуються найбожевільніші ідеї. Тілле - хлопчик з багатодітної сім'ї, котрий дуже цінує дружбу з Лєною і мріє про те, щоб вона назвала його "найкращим другом". Він значно спокійніший, ніж його подруга-сусідка, але підтримає будь-яку її ідею. Важливими героями історії були також Баба-тітка і Дід.

     Я постійно посміхалася коли читала. Мені дуже сподобалися діти, і те як буквально вони сприймають світ навколо себе. Якщо Ной побудував ковчег і зібрав там усіх тварин,  вони неодмінно повинні це повторити. Взяти катер дядька Тора, і привести туди всіх тварин яких  вдасться знайти. А ще,  потрібно змінити назву, адже "всі знають, що катер - це такий човен. А ковчег - це незрозуміло що." Та звичайно не обійтися без дідуся, котрий завжди "прикриє", підтримає у важливій справі, а іноді і допоможе трішки порушити правила.

     Дуже сподобалась дружба головних героїв і те як вони стояли один за одного. Завжди разом, в будь-якій справі. Ідейним натхненником більшості пригод була Лєна, але Тілле ніколи не відставав. Як то кажуть "і у вогонь і у воду", в прямому сенсі :)

    Тріски-Матильди  це такий маленький світ, де відбувається стільки всього цікавого. Тут і свята в сімейному колі, і порятунок тварин, і катання в ящику мотоцикла, і війни з фашистами і звичайно найсмачніші вафлі Баби-тітки. Я відчула себе дитиною, коли читала "Вафельне серце". Щиро раділа, а іноді сумувала. Книжка тепер в улюблених!

P.S. Після прочитання мені страшенно захотілося з'їсти вафель.

"Мізері" Стівен Кінг

Спойлери і зовсім трішки ненормативної лексики

Та-да-да-дам...

Я довго витріщалась на курсор, не знаючи з чого почати. Врешті решт зрозуміла одне: цей відгук буде довгим. 

      Кінг. Я почала читати автора з Країни розваг і жодного разу про це не пошкодувала. Мені завжди здавалось, що я просто боятимусь, коли читатиму "короля жахів", бо ж не дарма його так називають. Саме через це до Книжок Кінга в мене руки не доходили. Аж до минулої зими. Країна розваг - роман, версія "лайт" творчості Кінга, без жахів, крові і нутрощів. Доволі спокійна така собі книжка, навіть дещо романтична (мені так здалося). Але навіть вона змогла мене зацікавити, хоч і не є найкращою в творчості "короля жахів". Потім була Зона покриття, 11/22/63 і Ловець снів. Мені сподобались усі і автор став одним з улюблених. Мізері мені часто радили, і я не сумнівалась, що книга достойна, але коли читала на зворотній стороні обкладинки, що це один з найкращих романів Кінга, налаштована була трохи скептично. Даремно.

     Мізері. Коли таке було, щоб в мене тремтіли руки при перегортанні сторінки? Коли таке було щоб я морщилась, ніби з'їла лимон і мружила очі, ніби це були огидні сцени з фільму які я могла бачити, а не слова на папері? Мороз йшов поза шкірою. Кінець кінцем, я пустила сльозу. Мені не було страшно, було огидно, тривожно, цікаво, я нервувала. Поглинала сторінку за сторінкою і уяви не мала що буде далі. Божевільні взагалі непередбачувані, а Енні Вілкс - окремий випадок. Кінг ніби написав роман у романі. З окремих уривків, можна в голові скласти ще одну історію - про Мізері Честейн. Вигадана історія у вигаданій історії робить ілюзію реальності другої ще більш правдивою. Та і без цього все вийшло аж занадто реалістично. 

     Енні. Тут можна говорити довго-довго, та аби зрозуміти всі грані божевілля цієї особи, треба прочитати книгу. Енні була мені огидна від початку і до кінця. Жодного разу я її не пожаліла, а коли вона отримала своє, навіть зловтішалася. Кінг добре знає як створити "кукурікнутого" персонажа і зробити його до біса реалістичним, аби читачам дрижаки по спині ходили. Коли Енні змусила Пола запити пігулки водою з відра, якою перед цим мила підлогу, присягаюся, я відчула смак мила в роті. 

      Пол. Гадаю, до цієї постаті Кінг додав трошки себе. Пол Шелдон уособлює, якоюсь мірою, письменників узагалі. При його допомозі "король жахів" відкриває читачам маленькі письменницькі таємниці. Не всіх своїх вигаданих персонажів вони люблять. Є такі, котрих письменник мріє позбутися, а зробивши це, скаче по кімнаті, вигукуючи:

 Вільний!Нарешті вільний![...] Нарешті ця тупа сука придбала собі клаптик землі на цвинтарі за огорожею!(стр.26)

А буває і так:

   Коли Артур Конан Дойл убив Шерлока Голмса на Райхенбахському водоспаді, уся вікторіанська Англія, як один, повстала та зажадала повернення героя. [...] Дойла лаяла власна мати, коли він розповів їй у листі про намір покінчити з Голмсом. ЇЇ обурена відповідь прийшла в такому посланні "Убити нашого хорошого містера Голмса? Нісенітниця! Не смій!(стр.283)

Мені хотілося задушити Енні, коли вона змусила Пола спалити рукопис. "Я її вб'ю!" - подумав Пол.  "Правильно зробиш" - подумала я. Почуття письменника, який знаходиться в  неоднозначній, жахливій, безвихідній ситуації, Кінг зумів показати дуже достовірно. Я вболівала за Пола, і щиро бажала йому вижити.
     Екранізація. За звичкою, я поспішала дочитати книгу, щоб переглянути екранізацію. Як було написано на звороті,  роман був з успіхом екранізований у 1990. Ну, про "з успіхом" можу посперечатись. Я не додивилась.
    Може я чогось в цьому житті не розумію, але який сенс паплюжити сюжет книжки, перекручувати і додавати купу непотрібного, а потім казати що це знято "за романом". Якщо вже екранізувати, то точно як у книжці, хіба деякі сцени забрати, щоб фільм не вийшов надто довгим.
        Акторку на роль Енні підібрано вдало, але я собі не так її уявляла, і поводиться вона не так як Енні книжкова. Актор на роль Пола взагалі не вписався в моє уявлення про героя. Якщо розглядати це як окрему картину, не читаючи перед переглядом книжку, фільм можна вважати вдалим. Мені екранізація не дуже сподобалось.
       Кінцівка. Те, що треба. Особливо той момент, коли читач дізнається, що Енні вибралась із кімнати після того, як Пол її там зачинив та ще встигла доповзти до сараю і взятись за пилу, перш ніж померла. Що вона збиралась зробити з Полом ми ніколи не дізнаємось. Але, гадаю, всі зрозуміли.  

     

Коротко кажучи, я в захваті від Мізері! Раджу!

"Повний місяць" Андрій Кокотюха

      Зауважила нещодавно, що мені катастрофічно  на все не вистачає часу. Стільки треба зробити, а хочеться і книжку почитати і рецензію до неї написати. Тому вирішила, що буду відтепер читати лише цікаві книжки, бо нема сенсу пробувати заштовхати в себе щось силою. .

         Знайомство з творчістю Кокотюхи я почала саме з Повного місяця тільки тому, що книжка в мене була в читалці. Я сама колись туди її завантажила, але не маю поняття коли. 

    Сюжет роману непогано закручений і цікавий, лінії кожного героя поступово злились в одну, дуже природно і не натягнуто. Я часом помічаю якісь неточності і неспівпадіння в сюжетах книг, але тут претензій в мене ніяких не виникало, все добре продумано і зібрано докупи. Цікавість тримала мене до самого кінця і розв'язкою я була трохи здивована, якщо чесно. Трохи через те, що маю за собою певну кількість книжок з дуже несподіваною розв'язкою, а в Повному місяці аж такої несподіванки не було. Проте кінцівка вдала.

       Десь на середині книги мою увагу почали привертати діалоги. З одного боку, короткі речення,трохи уривчасті, так як у житті,з іншого боку якась надмірна пафосність і закрученість промов, того самого Левченка наприклад. Прості люди так не говорять, більше того, мало який письменник чи оратор так говорить. Автор здається хотів додати піднесеності і мудрості українським людям того часу(бо таку пафосність я помітила тільки у їх мові), але вийшло аж занадто, на мою думку.

      Жінки в романі мене в більшості дратували. Мови це теж стосується. Не знаю як у інших творах Кокотюхи, бо їх ще не читала, але тут мені здалось, що автор не до кінця розуміє природу жіночої поведінки і вчинків, проте не буду узагальнювати, бо люди всі різні. Не сподобалось мені те, що і Катерина і Лариса занадто самовпевнені, навіть дещо нахабні. Під час війни, мабуть, і не такою можна стати, але мені не вистачило в героїнях трохи жіночих емоцій.

     Не зважаючи на дрібні уваги, враження хороші. Думаю в майбутньому цього автора читатиму неодноразово.

О.Генрі, "Нація" або про те як я полюбила оповідання

    Скільки себе пам'ятаю,  я надавала перевагу більш розгорнутим творам: щонайменше 100 сторінок. Не знаю звідки це взялося, проте підсвідомо я завжди вважала новели, оповідання і інші літературні ґатунки меншого об'єму за щось не варте уваги. Ще раз - я не знаю звідки це. Моє  ближче і більш свідоме знайомство з подібними творами почалось випадково. Я наштовхнулась на Літній Грім С.Кінга і від нічого робити прочитала цю історію. Вражена не була, але мені сподобалось. Твір дуже короткий, проте має всі необхідні складові для приємного читання. 

     Вже після Солодкої Дарусі М.Матіос, я зацікавилась творчістю письменниці і почала читати Націю. Те, що це збірка коротких історій, мене дещо збентежило, але, маючи за собою твори Матіос, я не покинула. Ближче до середини я настільки прониклась, що почала шукати в мережі різні оповідання і новели і - о нарешті - знайшла Чотири мільйони О.Генрі. Того О.Генрі, якого ми проходили  бодай же в 8 класі. І, як то кажуть, понеслась.

      Виявляється "доросла" я до Дарів волхвів, Вождя червоношкірих і інших не менш затягуючих коротких історій тільки тепер. Тоді це було не цікаво. Тоді все сприймалось по-іншому і на обов'язкову літературу я дивилась з гори, без будь якого зацікавлення. Не знаю хто складає шкільну програму, але її характеризує лише одне окреслення - обов'язкова. Звісно це необхідна складова освіти, всі твори добрані за віком та змістом і все таке. Проте багато хто починає усвідомлювати цінність класичної літератури, як світової, так української, згодом, може вже після школи, а хтось  - не усвідомить ніколи.

      Це дуже приємне відчуття вникати в те, що несе велике смислове навантаження і цінність. Більше того - розуміти це. 

"Солодка Даруся" Марія Матіос

      Обережно, спойлери!

   Бувають автори, котрих після першого ж прочитаного твору записуєш до улюблених. Матіос поцілила, але як довго я опиралась. 

        Вкотре впевнилась, що за книжку потрібно братись, не проглядаючи жодних анотацій, рецензій і НЕ ПЕРЕГЛЯДАЮЧИ ТИЗЕРУ ДО ФІЛЬМУ. Подивилась - і все, бажання читати зникло. Ні, тизер чудовий, просто так завжди складається, що я починаю чогось конкретного від книжки чекати, уявляю як розвиватимуться події і мені здається, що буде вже не цікаво. 

       Солодка Даруся - це щось таке, чого досі читати мені не доводилось. Порівнюючи з іншими прочитаними творами українською, хочу зауважити, що мова тут якась особлива, зовсім не схожа на українську В.Лиса, наприклад, і по-своєму прекрасна. ЇЇ можна впізнати читаючи  Націю, та про інші твори Матіос буде окремий пост.

   Я навіть не знаю, що в цій історії мені сподобалось більше, чи цікавий сюжет, чи герої чи атмосфера. Читаючи нові твори, починаю розуміти, що ціную в літературі найбільше. Можливо це якась містичність подій (головний біль Дарусі і спосіб його лікування), або трагічність сюжету (тут цього було достатньо), або ще щось. Щасливий кінець і все хороше я ціную в книжках не менше, просто якщо буде забагато добра, то твір перетвориться на казку. В житті так не буває. 

     Окремою темою для мене стало відношення селян до Дарусі. Вона німа, вона божевільна, вона "солодка"(скажу чесно, спочатку подумала, що в цьому окреслені є якийсь інтимний підтекст, проте нічого такого це слово не несе..усе набагато трагічніше).

- За що ви ме­не би­ли, та­ту? - за­пи­та­ла Да­ру­ся уве­чері, ко­ли очі ви­сох­ли від сліз, а гу­зи­чи­на пе­рес­та­ла пек­ти. -Усі ка­жуть, що Па­рас­ка дур­на. А ми із Слав­ком не ка­за­ли, лиш по­ка­зу­ва­ли, що во­на сла­ба на го­ло­ву.    

 - Слабі на го­ло­ву - то Божі лю­ди. - Ото і все, що ска­зав тоді та­то.    

 - А ми що, не всі Божі? - роз­ча­ро­ва­но за­пи­та­ла Да­ру­ся. - Ма­ма та­кож ча­сом бу­ває сла­ба на го­ло­ву, але ви, та­ту, ніко­ли не ка­за­ли, що ма­ма - Бо­жа лю­ди­на.

(Джерело: тут)

Чомусь якщо людина мовчить, або, нікому не шкодячи і не заважаючи, робить свої справи, навіть ті які інші не роблять - її відразу охрещують божевільною. Це людська натура нам підказує, що все від нас відмінне - хворе, ненормальне. Проте дуже часто, той хто мовчить має вдвічі більше розуму і мудрості, ніж той хто без упину говорить.
       Не знаю що ще додати, щоб не змарнувати враження тим, хто Солодкої Дарусі ще не читав, але проглянув мій відгук. Це справжня українська література, яку хочеться читати, до якої хочеться повертатися, про яку хочеться говорити.

"Століття Якова" Володимир Лис

     Відгук з нагоди виходу в ефір екранізації роману Володимира Лиса Століття Якова.

   Несподіваним натхненням написання рецензії  став анонс каналу 1+1, про вихід 4-серійної екранізації роману. Саундтреком стала композиція Не йди у виконанні одного з моїх улюблених гуртів - Океан Ельзи. Судячи з анонсу, маю підозри, що сюжет був трохи змінений, але актори, котрі виконують головні ролі, мені імпонують. (Боклан - просто крутий).            

        Прочитавши роман Володимира Лиса, я зареклась проглядати анотації до книг, бо Століття Якова стояла на моїй полиці доволі довго. Я ніяк не могла за неї взятись, хоч чула багато хороших відгуків. Вже після прочитання, я ще раз подивилась анотацію і зрозуміла: її зміст зі змістом книги мало співпадає і зовсім до читання не заохочує. Подібна ситуація у мене була з романом Тамдевін Галини Вдовиченко, тільки навпаки. Опис змісту мене зацікавив, але книга розчарувала, бо там не було і половини описаного в анотації.

    Століття Якова я перечитаю ще не один раз. Прониклива, добра і сумна історія волинського селянина довгожителя мене неабияк зачепила. Я наче прожила з ним його життя,  відчула біль від втрати, докори сумління, страх і самотність. Автору вдалося дуже добре показати дорослішання героя, те як він мінявся від юних років аж до старості. Я прониклась до нього симпатією і співчуттям. Образ Якова, коли він переступав поріг 100 річниці, запам'ятався мені найкраще, бо Володимир Лис зміг дуже достовірно передати все, що відчуває людина, котра прожила століття. 

       Постать Зосі (моєї тезки, Зося - польський відповідник імені Софія, у зменшенопестливій формі), найпалкішго кохання Якова, є невід'ємною частиною всієї історії. Зося дуже самовіддана. На прикладі шляхтянки можна зрозуміти чим насправді є щире почуття. До того ж польський менталітет був  достовірно переданий в характері героїні.  Одна з найчарівніших постатей у романі, на мою думку.

        Наскільки живою і гарною мовою написаний роман. Протягом перших кількох сторінок треба "втягнутись", а далі читається дуже легко. Взагалі, на книжкових полицях - моїх і крамничних - з'являється все більше і більше творів написаних українською мовою. Спробуй знайти час на сон.

        Справляє враження також сільсько-міський(польський) колорит, з перевагою сільського. Тут сватання і весілля і недільні походи на Божу Службу. Не знаю як хто, а я завжди, читаючи про сільську місцевість, уявляю собі село де жили бабуся з дідусем. В цьому щось є. 

       Загалом, раджу читати і не сумніватись. Це стосується не тільки Століття Якова. Якщо  не сподобається, завжди можна відкласти і почати знову, коли прийде час, або ж прочитати щось інше. 

"Дракула" Брем Стокер

     Створивши пост зі списком книг, які раджу прочитати, я зрозуміла що логічно було б написати рецензії до кожної. Деякі читала давно і згадати свої враження буде не дуже просто, до того ж не можу пообіцяти  все відразу, бо 11 рецензій це вам не казки писати ;). Проте виклик приймаю і розпочати хочу з Дракули.

      
 

   Добра частина книжок які я читаю розповідає про щось надприродне. Дракони, вампіри, нанороботи, мобілоїди, химери, перероджені - список можна продовжувати довго. Цікавлюсь цим вже навіть не пам'ятаю з якого віку, а зважаючи на таке поширення цієї теми сьогодні, вважаю варто обговорити культовий роман про вампірів, котрий змінив, розповсюдив і закріпив їхній образ в культурі на довгі роки (хоч Стокер і не був першим хто  на цю тему писав).

    

      За традицією почну з обкладинки. Цього разу битву з великим відривом  виграє російське видання Енігма з 2010. Його можна побачити вгорі.  Якби це була просто червона обкладинка із написами, я б поставилась до неї так само як до укр. видання "11/22/63", але тут не все так просто. Тло має текстуру і чорнуваті тіні, плюс вдало підібраний шрифт та зображення посередині - всі деталі добре доповнюють одна одну. У результаті маємо чудову обкладинку. Ще мою увагу привернула  обкладинка в тій самій кольоровій гамі( з правого боку), щоправда більш нова, з 2016 року, видавництва АСТ (теж російського). Не скажу, що вона підходить роману з XIX століття, просто я бачила подібно оформлені твори Ніла Ґеймана та Холлі Блек надруковані як і Стокер в імпринті АСТ - Mainstream, де публікуються всесвітньо відомі письменники - і вони мені  сподобались.

           Знайомтесь, це Брем Стокер. Людина, ім'я котрої не знають напевно лише ті, хто палить книжки заради "крутого" фото (знаєте, як у Бредбері - більший злочин не читати, ніж палити). Написав він не так уже й багато, проте тільки Дракули маємо більше 5 екранізацій (звісно не усі вдалі).  Найбільше мені запам'ятався фільм режисера Френсіса Копполи з 1992. Гаррі Олдман перевтілився дуже переконливо (пам'ятаю мене з дитинства лякала зачіска), і хоч я не фанат екранізацій, від цієї у мене досі шкіра вкривається сиротами.

         Щодо фільму про Ван Хельсінга Стівена Соммерса, бачила його вже разів 70 і дивитимусь ще неодноразово. Один з найкращих фільмів, які я знаю. Звісно відповідностей між книжковим лікарем та фільмовим брутальним "правою рукою Господа" схожості мало, проте ніхто не казав, що Ван Хельсінг є приквелом, ремейком чи чимось іншим. Це зовсім інша історія, яку вигадав сценарист, узявши з оригіналу тільки персонажів та протистояння: Дракула-Ван Хельсінг. Хоча у романі ці двоє персонажів, на мою особисту думку, не були розкриті до кінця.

        Роман написано у формі щоденника. Досить вдалий вибір, вписується у сюжет, проте такий спосіб розповіді завадив авторові (може він і не збирався) краще показати головного злодія, Дракулу. У романі він фігурує мало, на мою думку. Було б цікаво дізнатись більше про його спосіб життя, з якою метою він подорожує, навіщо вбиває дітей і чому п'є лише жіночу кров. Трохи розчарувало закінчення, адже до сьогодні головною рисою вампіра (хоч зараз у нас не криваві монстри з довжелезними іклами, а школярі із гарненьким обличчям) залишились незнищенність і сила. Занадто легко Дракула програв цю битву (не те що у Ван Хельсінгу з 2004, герої перепробували всі можливі способи), не вистачило жорстокого зіткнення між людьми і монстрами.

     Трохи тупуватим мені здався  Джонатан, а  кохана героя, Міна, змогла його навіть переплюнути. Їхні вчинки і висновки  іноді були настільки недоречні і притягнуті за вуха, що хотілось просто розсміятись. Звісно, в ті часи були інші принципи та моделі поведінки. Сьогодні нам навряд чи вдасться їх зрозуміти.

          Хочу сказати, що "Дракула-вампір" це доволі вдала метафора. Справжній Дракула, що жив багато років тому, не пив  крові, але за часів його правління вона текла просто рікою. На цю тему я читала достатньо. Кому цікаво приведу тут кілька найбільш захопливих легенд про те звідки взявся вампіризм, про прототип Дракули у реальному житті, про його дії, та роль в історії.

         

         

        Історичні факти та легенди (джерело: тут)

      Іще до легенд про графа з’явились румунські повір’я про перевертнів стригоїв. Це повсталі після смерті тіла, що повертаються, щоб пити кров домашньої худоби, своїх родичів і сусідів. Основна ознака стригоя - відсутність слідів тління на похованому тілі. Для пошуку цих істот цвинтарем проводять коня, змушуючи його переступати через могили.Якщо кінь зупиняється і оминає якесь поховання, це означає, що там стригой. Його тіло ексгумували, відрізали голову і клали лицем донизу. Інколи спалювали серце чи встромляли в нього кілок. На жаль, частіше за все це робили родичі, які боялися, що мрець прийде до них.

        Близькими до слов’янських є вірування циган. Вампіри, фото яких можна побачити в мережі, схожі на образи із їх легенд. Мулло - воскреслий мрець, що став упирем, який повертається і завдає шкоди своїм близьким, бо вони недотрималися поховальної церемонії, залишили собі речі покійного замість того, щоб спалити їх тощо. Жінки-вампіри могли вести звичайне життя і навіть виходити заміж, але виснажували своїх чоловіків.

    Звичайно, в кожній казці лише частина казки, а все інше – правда. Ось і вампіри дійсно існують. Звичайно, зовсім не в тому вигляді, в якому їх зображують легенди. Вони не агресивні і не висмоктують кров з людей, але зовнішність їх схожа на тих персонажів, яких ми бачимо у кіно.

    Причиною вампіризму є рідкісна форма генної патології - порфірія. Організм хворого перестає виробляти червонікров’яні тільця, що спричиняє дефіцит кисню і заліза в крові. Людина стає блідою, під очима з’являються темні кола,розвивається світлобоязнь. З часом деформуються сухожилля, і пальці у хворого скрючуються, а пересихання шкіри навколо губ призводить до того, що різці оголюються до ясен, і виникає ефект оскалу. Через те, що на зубах відкладається порфірин, вони набувають червоного кольору. Тобто зовні людина виглядає як справжні вампіри, фото яких можна побачити у мережі. Лякало й те, що вони не могли їсти часник – сульфонова кислота, що в ньому міститься, посилює ушкодження тіла. Саме тому такі люди викликали страх і породжували моторошні міфи.

        Влад Цепеш (джерело: тут і тут)

    Справжній Дракула народився в 1430-м або 1431 року в старому Трансільванському містечку Сигишоара і був другим сином Влада II князя Валахії, успадкувавши владу батька, він став Владом III, хоча більше був відомий як Влад Цепеш, тобто Наштрикувач. Батька його кликали Дракул, «диявол» — може, від того, що він був безстрашним бійцем або ж через те — і це найімовірніше, — що був членом католицької секти Орден дракона, а у тих областях дракон був синонімом диявола. 

   На четвертому році князювання Дракула разом припиняє виплату данини туркам і вплутується в кровопролитну і нерівну війну з султанської Портою. Для успішного ведення будь-якої війни, а вже тим більше з таким грізним суперником, необхідно було зміцнити свою владу і навести порядок у власній державі. До здійснення цієї програми і приступив Цепеш у притаманному йому стилі.

  Перше, що, згідно історичної хроніки, скоїв Влад, утвердившись у тодішній столиці Валахії місті Тирговішті, - з'ясував обставини загибелі свого брата Мирчо і покарав винних. Він наказав розкрити могилу брата і переконався, що той, по-перше, був засліплений, а по-друге, перевернувся в труні, що доводило факт поховання живцем. Згідно хроніки, в місті якраз святкували Великдень і всі жителі причепурились у найкращі одяги. Угледівши в такій поведінці злісне лицемірство, Цепеш розпорядився закувати всіх жителів в кайдни і відправити на каторжні роботи з відновлення одного з призначених йому замків. Там вони повинні були працювати до тих пір, поки парадний одяг не перетворяться на лахміття.

            Відомий випадок, коли на початку свого правління Дракула, скликавши приблизно до 500 бояр, запитав у них, скільки господарів пам'ятає кожен з них. З'ясувалося, що навіть наймолодший з них пам'ятає не менше семи правителів. Відповідь Дракули була нестандартна спроба ліквідувати "недостойний" порядок, коли бояри виявлялися значно довговічніші своїх панів: всі вони "прикрасили" палі, які були вкопані навколо чертогів Дракули в його стольному граді Тирговішті.

         Дракула виявляє, що у Валахії надто багато жебраків. Цепеш скликав злиденну братію, нагодував їх досхочу і звернувся з питанням: чи може він їх ще облагодіяти, чи хочуть жебраки назавжди звільнитися від земних мук? Звичайно, вони хочуть це, і Дракула йде їм назустріч: вікна і двері зачиняються, а будинок разом зі своїм вмістом спалюється дотла. І при цьому захоплений Дракула зауважує, що задумуючи зробити добру справу, він зробив відразу дві: Валахію позбавив від паразитів, ну а жебраків - від печалей і мук життя.

        Цікаві факти (джерело: тут)

•  Вважалася «справжнім» вампіром угорська графиня Єлизавета Баторі (1560-1614), яку звинувачували у пожиранні плоті молодих дівчат і у купанні в їх крові для збереження своєї молодості.
•  У Влада Цепеша була звичка прибивати людям шапки до голови цвяхами, здирати з них шкіру живцем і садити їх на кілки. Він також любив вмочати свій хліб в кров своїх ворогів. Подейкують, що могила, у котрій він був похований після смерті, зараз порожня.
•  До появи християнства вампірів відлякували часником, гілками глоду, горобиною, розкиданими насінням, вогнем, залізом, дзвонами, м’ятою і півнями. Підозрюваних вампірів, перед захороненням обезголовлювали лопатами, ховали на перетинах доріг. Також часто тіло людини, котрого вважали вампіром, ховали вниз обличчям, щоб він закопувався сам ще глибше.
•  Після введення християнства способи відлякування вампірів стали включати святу воду, розп’яття і випічку для причастя. Ці методи зазвичай не були смертельними для вампірів, і їх дієвість залежала від віри людини.

Про блог.

Цю сторінку присвячено літературі.

• Більшість постів, які ви тут зустрінете, буде у формі відгуків на прочитані книги. 
• Решта - те, що я вважаю за цікаве або корисне (наприклад огляд ілюстрацій певного видання твору). 
• Я створила цю сторінку, аби кудись записувати свої думки.  
• За можливі опечатки або помилки вибачаюсь відразу.
• В майбутньому можливо буду писати на тему переглянутих фільмів або художньої творчості.
• Згодом планую на цій сторінці створити список постів по темах і авторах з посиланнями на кожен, щоб полегшити пересування блогом. 

Вгорі, на початку сторінки, знаходиться меню. Звідти можна перейти на інші сторінки блогу( Про автора, Корисні посилання, Вибрані вірші).

Також, в правому верхньому кутку ви знайдете Пошук. Достатньо просто ввести ключове слово або назву книги, відобразяться усі пости, в яких дане слово було вжите. Для зручності пости з рецензіями в заголовку мають назви відповідних книг.

"11/22/63" Стівен Кінг

       Розпочну, мабуть, з обкладинки. Оскільки Кінг є відомим на весь світ письменником, його твори публікуються у багатьох країнах світу, часом не раз і не два. Переглянувши обкладинки інших видань, я дійшла до висновку, що Книжковий Клуб, який видавав роман короля жахів в Україні,  або вирішив заощадити собі часу, або не зміг вигадати нічого путнього. Обкладинка є не просто "лаконічною", вона порожня. Чорне тло, автор і назва. Згодна, що це краще ніж якісь сторонні зображення, що часто зустрічаються на обкладинках багатьох книг. Але наприклад американське видавництво Scribner не вигадувало нічого зайвого, а просто розмістило на обкладинці  першу шпальту газети на якій зображено Джона та Джекі Кеннеді під час славнозвісної поїздки по Елм-Стріт, ще до пострілу Освальда. Навіть російське видавництво АСТ спробувало вигадати щось більш оригінальне. Тому для головного зображення посту  я обрала обкладинку саме американського видання. Вона для мене є найбільш вдалою. 

  Внизу розміщено обкладинки двох російських, українського і польського видань відповідно. Польське  я взагалі відмовляюсь коментувати, бо Proszyński i S-ka ще й назву поміняли. Здавалося б підходяща назва для будь якого видання, бо ж одні цифри, але ні, потрібно і тут своє вставити. Таке помічаю вже не вперше.  

     Майже 900 сторінок тексту, важка, товста книга. Якби не сесія, я б поглинула її менше ніж за тиждень, та зважаючи на те, що потрібно здобувати освіту, в мене на роман пішло трохи більше часу. Як і всі інші, автор достеменно не знає хто був убивцею, замовником Кеннеді. Він також не знає, що сталося б, якби хтось запобіг  цьому вбивству. Він просто припускає. Його припущення збудовані, як сам Кінг нотує в післямові, на ґрунті великої кількості прочитаних на цю тему книг, переглянутих фільмів і спогадів людей, що були  якимось чином пов'язані з даною подією.

     Не перестаю захоплюватись талантом Кінга, бо його книги, навіть у перекладі(оплески українським перекладачам), настільки атмосферні, що відрватись неможливо. Я наче дивлюсь серіал у власній голові. Здавалося б так багато сторінок, але навіть при великому бажанні, жодної не можна усунути, бо все що в книзі описано однозначно важливо для розвитку подій, а тим паче дуже цікаво.
       Може через це мене так розчарувала екранізація роману. Серіал  на 8 серій. Звісно актори дуже гарні, Джеймс Франко як завжди не висоті, але це не Джейк Еппінг і тим паче не Джордж Емберсон. Події настільки переплутані місцями, що я перестала дивитись вже на 3 серії. Навіть зміна незначних деталей зіпсувала мені враження від перегляду. А найбільше мене обурило як представили міз Мімі - ДАЛІ СПОЙЛЕР(читати тільки, якщо вже прочитали книгу) у книзі це худа біла жінка, яка помирає від хвороби; у серіалі натомість - афроамериканка у тілі, котру ми бачимо майже до кінця. СПОЙЛЕР ЗАКІНЧИВСЯ. 

       Щоб робити поменше спойлерів тим, хто планує 11/22/63 прочитати, скажу тільки: я дуже рада, що Кінг написав стільки книг, бо попереду ще купа захолливих і так чудово написаних історій.

"Часодії" Наталія Щерба

     Цього разу не надто довга рецензія на серію книг із 6 частин Часодії Наталії Щерби.

     Відразу про  обкладинки - вони чудові. багато продуманих деталей, пов'язаних із сюжетом. Їх помічаєш вже після прочитання. Вдало підібрані кольори та загалом приємний для ока малюнок. Маю всі на полиці. Книги доволі масивні як і шрифт; всередині кожної - закладка, що теж на мою думку є великим плюсом. 

     Зустрічала вже багато книг, що загальною ідеєю, чи розвитком подій чимось нагадають Джоан Роулінг, бо  кожна серія книг для підлітків нам   асоціюється з однією, відомою на весь світ історією про хлопчика, котрий вижив. Дехто просто злизує сюжет, міняє імена і видає під новою назвою "свій" твір. Це з мого боку камінь в бік бездарних копій (хоча видавцям вистачає кваліфікації щоб не пропускати таке у друк), але аж ніяк не гарних історій, котрих зараз теж достатньо. До прикладу росіянин Дмитро Ємець і його Таня Гроттер - це скоріше пародія, проте гідна уваги. Хоч тут і школа на острові, і родимка на носі, і загибель батьків, і зла чаклунка, і двоє друзів, і добрий директор, і  незвичайна повітряна спортивна гра і ще багато-багато усього, що аж кричить: "копія!" - проте автор не намагється видати ідею за свою чи бути серйозним, він просто представляє все з гумором, якого в серії (аж з 14 книг) дуже багато. Ця історія теж підкупає.

       Якщо відверто, мені подобається книги призначені  для молодших, бо трапляються такі, які можна і треба читати навіть в старшому віці. Читаючи першу частину Часовий ключ я спочатку було трохи шокована, вона мені здалась важкуватою. Добра половина книги була у песимістичному настрої,  Головна героїня зовсім самотня, а відношення оточуючих до неї  тільки підсилювало враження. Ближче до кінця це відчуття зникло, а в наступних частинах я про нього зовсім забула. Дуже багато цікавих сюжетних ліній з різних частин, що переплітаються між собою. Автор нічого не копіювала, а створила окремий захоплюючий світ самотужки. Тут немає ніяких чарів тут лише часодійство і все незвичайне, що відбувається, пов'язане із часом. Часівники, феї, духи, часові архітектори і багато інших.  Якщо чесно, я на протязі цілої серії не побачила схожості із жодною  читаною досі історією, за що хочу подякувати авторці. Було дуже цікаво.

   Щоб не робити забагато спойлерів,  скажу тільки, що загалом враження від серіїї таке:  вона зовсім навіть не дитяча. Хоч почуття і вчинки героїв часом підліткові, а все закінчується добре - багато подій вібуваються як  вони є, без пом'якшень і рожевих окулярів . Звісно все за правилами: на противагу ворогам є друзі, на противагу злому часодійству - добре, і за погані вчинки завжди доведеться платити.

   Щоб довідатись більше - прочитайте самі. Раджу!!

Порядок книг серії:
1. Часовий ключ
2. Часове серце
3. Часова вежа
4. Часове ім'я
5. Часограма
6. Часова битва