Книжка чоловіка моєї сестри, котра невідомо як опинилась в мене вдома. Я її, як годиться, прийняла, бо стільки вже чула про Дашвар, і Покров маю, хоча й не дійшла поки що.
Не читала ані анотації, ані змісту. Просто вихопила з полиці з думкою "Чому б ні?". Відчуття ніби наїлась багнюки. І це тільки після останнього розділу, бо 2/3 прочитала з таким натхненням і вже було збиралась додати до улюблених і роман і автора. Дашвар - в улюблених, книжка зависла в повітрі. Я собі, лягаючи спати, додумала таку кінцівку, яка б мене влаштувала. Але в голову приходили тільки шматки чужих відгуків: "мерзота, мерзота, мерзота". Якби не ця дурна кінцівка, я б роман всім рекомендувала. А тут вже справа кожного. Читайте, не читайте. 
Мова - як мед. Настільки затягнуло, що носилась з тим виданням і на кухню обідати, і в лікарні в черзі стояти, і на двір кота годувати. Про все на світі забула. Було цікаво, що ж далі. Перша половина - взагалі чудо, давно так не тішилась і не ковтала сторінку за сторінкою. Далі трохи попустило, бо мала враження, що історії життя обох головних героїв ніби з іншого роману. Особливо Майки. Так прикипіла до того Лупиного хутора і Капулетців, що про місто читати зовсім не було бажання.
Колись, в класі 9, прочитала початок Село не люди. Чудово пам'ятаю свою реакцію, бо за шість років до неї так і не повернулась. Була засмучена, трохи обурена, відчувала відразу. Тоді навдіріз відмовлялась розуміти, що це, більш-менш, реальність. Тепер - інакше, під час прочитання На запах м'яса, відрази не було(хіба що наприкінці), тільки сум і важкі роздуми.
Кожен з героїв якось по своєму впав. Один Санджив лишився чистим. Це таке замилювання очей, що все спочатку гарно і мило, всі такі добрі, а закінчення відкриває значення назви. Первісні інстинкти, потяг до м'яса - беруть гору над усім. Прикро.
Майка мені подобалась і я багато в чому її розуміла, хоча часто не підтримувала. Не була вона ані стервом, ані істеричкою, ані ще кимось, за кого її вважали. Умови, оточення, обставини, роблять з нами те, чого ми самі від себе не чекаємо. А життя жорстоке і як би не було огидно, читаючи ту кінцівку, визнати, що це реальність - доводиться. Треба бути жорстким, щоб вижити. А як інакше?
Бо між вовками мало вити голосно,Ще ікла шкірити і груди - колесом...
(Вовчі Сентименти С.Монастирський)Гадаю, пройде ще трохи часу доки я остаточно визначусь, що думаю про цю книжку. Роман однозначно гідний усіх своїх нагород і такої уваги. Висновок після прочитання у кожного буде свій. Мені б хотілось хеппіенду, щоб головна героїня покинула все і повернулась до села, та прожила довге щасливе життя, але.... М'ясо.
0 коментарі:
Дописати коментар