"На запах м'яса" Люко Дашвар

    Я її не купувала.  Спойлери.

   Книжка чоловіка моєї сестри, котра невідомо як опинилась в мене вдома. Я її, як годиться, прийняла, бо стільки вже чула про Дашвар, і  Покров маю, хоча й не дійшла поки що.  

    Не читала ані анотації, ані змісту. Просто вихопила з полиці з думкою "Чому б ні?". Відчуття ніби наїлась багнюки. І це тільки після останнього розділу, бо 2/3 прочитала з таким натхненням і вже було збиралась додати до улюблених і роман і автора. Дашвар - в улюблених, книжка зависла в повітрі. Я собі, лягаючи спати, додумала таку кінцівку, яка б мене влаштувала. Але в голову приходили тільки шматки чужих відгуків: "мерзота, мерзота, мерзота". Якби не ця дурна кінцівка, я б роман всім рекомендувала. А тут вже справа кожного. Читайте, не читайте. 

     Мова - як мед.  Настільки затягнуло, що носилась з тим виданням і на кухню обідати, і в лікарні в черзі стояти, і на двір кота годувати. Про все на світі забула. Було цікаво, що ж далі. Перша половина -  взагалі чудо, давно так не тішилась і не ковтала сторінку за сторінкою. Далі трохи попустило, бо мала враження, що історії життя обох головних героїв ніби з іншого роману. Особливо Майки. Так прикипіла до того Лупиного хутора і Капулетців, що про місто читати зовсім не було бажання.

      Колись, в класі 9, прочитала початок Село не люди. Чудово пам'ятаю свою реакцію, бо за шість років до неї так і не повернулась. Була засмучена, трохи обурена, відчувала відразу. Тоді навдіріз відмовлялась розуміти, що це, більш-менш, реальність. Тепер - інакше, під час прочитання На запах м'яса, відрази не було(хіба що наприкінці), тільки сум і важкі роздуми.

     Кожен з героїв якось по своєму впав. Один Санджив лишився чистим. Це таке замилювання очей, що все спочатку гарно і мило, всі такі добрі, а закінчення відкриває значення назви. Первісні інстинкти, потяг до м'яса - беруть гору над усім. Прикро. 

       Майка мені подобалась і я багато в чому її розуміла, хоча часто не підтримувала. Не була вона ані стервом, ані істеричкою, ані ще кимось, за кого її вважали. Умови, оточення, обставини,  роблять з нами те, чого ми самі від себе не чекаємо. А життя жорстоке і як би не було огидно, читаючи ту кінцівку, визнати, що це реальність - доводиться. Треба бути жорстким, щоб вижити. А як інакше? 

Бо між вовками мало вити голосно, 

Ще ікла шкірити і груди - колесом...

(Вовчі Сентименти С.Монастирський)

    Гадаю, пройде ще трохи часу доки я остаточно визначусь, що думаю про цю книжку. Роман однозначно гідний усіх своїх нагород і такої уваги.  Висновок після прочитання у кожного буде свій. Мені б хотілось хеппіенду, щоб головна героїня покинула все і повернулась до села, та прожила довге щасливе життя, але.... М'ясо.

       

"Поміж сірих сутінків" Рута Шепетіс

      Часом важко поставити книжці якусь оцінку. Поміж сірих сутінків стала для мене проблемою в цьому сенсі, бо враження залишила надто неоднозначні.

     Через неуважність, читаючи анотацію(нічого не вчуся), я чомусь подумала, що це якісь автентичні спогади, записані автором. Окупація була, депортація була, звірства були, проте не було головних героїв як і самої  історії. Кілька реальних постатей, все решта - фікція. Проблема в тому, що все, що мені доводилось читати про війну, концтабори, повстання і депортації було спогадами справжніх людей. Медальйони Налковської, Бабин Яр Кузнєцова, Zdążyć przed Panem Bogiem Краль та ін. Я вірила кожному слову, і знала що все відбувалось насправді. Рута Шепетіс розповідає про те, що було насправді, але я їй не повірила б, якби не знала історії. 

    Деяку вину можу покласти на переклад, бо склалося враження ніби перекладали не з мови оригіналу, а з російської. Опечаток у виданні безліч: "Мене просто дрівець треба", пропущені крапки та букви і т.д.

    Злочини НКВД, нелюдські умови і смерть на кожному кроці - все достовірно. Проте родина головних героїв, їхні стосунки і часом поведінка були вигадані і якісь несправжні. Я не могла позбутися цього відчуття на протязі всієї книги. 

     Тепер до плюсів. Досить легка мова, і невеликий об'єм дозволили прочитати Поміж сірих сутінків за один вечір. Незважаючи на уваги щодо достовірності, відірватись було важко, бо кортіло дізнатись що буде далі і чим все закінчиться. Роман не позбавлений оптимізму, бо герої весь час один одному допомагали, і навіть найгірші, здавалося б, вороги приходили на поміч. Скоріше за все авторка хотіла показати своїх земляків з якнайкращого боку, тому додала їм трохи героїзму. В реальності ж все значно приземленіше, кожен був, є і буде сам за себе. Проте більішсть людства ще не впала так низько, щоб полишити  іншу людину в біді і будемо сподіватись - не впаде.

     Сподобалось те, що головна героїня малювала. Це мене надихнуло і додало історії якоїсь піднесеності. А факт, що у результаті депортації і примусового ув'язнення у Сибіру, загинуло і втратило найкращі роки життя так багато видатних, талановитих особистостей, страшенно засмучує і змушує відчувати до кривдників ненависть. Адже постраждали не тільки литовці.

Я ненавиділа їх - і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті.Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

     Безліч лишилось запитань. Оцінка середня, бо для мене книга слабенька. Але плюсів теж достатньо.

     За обкладинку окремий плюс.

    

    

"Вафельне серце" Марія Парр

Книга, прочитана в рамках гри "Чотири сезони" на livelib.ru.

     Я люблю читати дитячі книжки. У них завжди дуже легка мова, цікавий сюжет та багато-багато посмішок. Такий собі відпочинок від важкої навчальної літератури. Якраз через навчання у мене зовсім не було часу на читання, але твір норвезької письменниці Марії Парр, я читала, точніше поглинала, прямо на лекціях.

    Книжечка маленька та дуже легка - це стосується і змісту, і зовнішнього вигляду. Вона розповідає нам про пригоди двох друзів - Лєни і Теобальда Родріка, або Тілле, як називали хлопчика всі навколо - котрі живуть на острові під назвою Тріски-Матильди. 

       Кожен розділ - це одна історія, одна пригода. Лєна - дівчинка, яку виховувала мама. Вона не знає, що таке страх, завжди може дати здачі, ніколи не сидить на місці, а в її голові постійно народжуються найбожевільніші ідеї. Тілле - хлопчик з багатодітної сім'ї, котрий дуже цінує дружбу з Лєною і мріє про те, щоб вона назвала його "найкращим другом". Він значно спокійніший, ніж його подруга-сусідка, але підтримає будь-яку її ідею. Важливими героями історії були також Баба-тітка і Дід.

     Я постійно посміхалася коли читала. Мені дуже сподобалися діти, і те як буквально вони сприймають світ навколо себе. Якщо Ной побудував ковчег і зібрав там усіх тварин,  вони неодмінно повинні це повторити. Взяти катер дядька Тора, і привести туди всіх тварин яких  вдасться знайти. А ще,  потрібно змінити назву, адже "всі знають, що катер - це такий човен. А ковчег - це незрозуміло що." Та звичайно не обійтися без дідуся, котрий завжди "прикриє", підтримає у важливій справі, а іноді і допоможе трішки порушити правила.

     Дуже сподобалась дружба головних героїв і те як вони стояли один за одного. Завжди разом, в будь-якій справі. Ідейним натхненником більшості пригод була Лєна, але Тілле ніколи не відставав. Як то кажуть "і у вогонь і у воду", в прямому сенсі :)

    Тріски-Матильди  це такий маленький світ, де відбувається стільки всього цікавого. Тут і свята в сімейному колі, і порятунок тварин, і катання в ящику мотоцикла, і війни з фашистами і звичайно найсмачніші вафлі Баби-тітки. Я відчула себе дитиною, коли читала "Вафельне серце". Щиро раділа, а іноді сумувала. Книжка тепер в улюблених!

P.S. Після прочитання мені страшенно захотілося з'їсти вафель.

"Мізері" Стівен Кінг

Спойлери і зовсім трішки ненормативної лексики

Та-да-да-дам...

Я довго витріщалась на курсор, не знаючи з чого почати. Врешті решт зрозуміла одне: цей відгук буде довгим. 

      Кінг. Я почала читати автора з Країни розваг і жодного разу про це не пошкодувала. Мені завжди здавалось, що я просто боятимусь, коли читатиму "короля жахів", бо ж не дарма його так називають. Саме через це до Книжок Кінга в мене руки не доходили. Аж до минулої зими. Країна розваг - роман, версія "лайт" творчості Кінга, без жахів, крові і нутрощів. Доволі спокійна така собі книжка, навіть дещо романтична (мені так здалося). Але навіть вона змогла мене зацікавити, хоч і не є найкращою в творчості "короля жахів". Потім була Зона покриття, 11/22/63 і Ловець снів. Мені сподобались усі і автор став одним з улюблених. Мізері мені часто радили, і я не сумнівалась, що книга достойна, але коли читала на зворотній стороні обкладинки, що це один з найкращих романів Кінга, налаштована була трохи скептично. Даремно.

     Мізері. Коли таке було, щоб в мене тремтіли руки при перегортанні сторінки? Коли таке було щоб я морщилась, ніби з'їла лимон і мружила очі, ніби це були огидні сцени з фільму які я могла бачити, а не слова на папері? Мороз йшов поза шкірою. Кінець кінцем, я пустила сльозу. Мені не було страшно, було огидно, тривожно, цікаво, я нервувала. Поглинала сторінку за сторінкою і уяви не мала що буде далі. Божевільні взагалі непередбачувані, а Енні Вілкс - окремий випадок. Кінг ніби написав роман у романі. З окремих уривків, можна в голові скласти ще одну історію - про Мізері Честейн. Вигадана історія у вигаданій історії робить ілюзію реальності другої ще більш правдивою. Та і без цього все вийшло аж занадто реалістично. 

     Енні. Тут можна говорити довго-довго, та аби зрозуміти всі грані божевілля цієї особи, треба прочитати книгу. Енні була мені огидна від початку і до кінця. Жодного разу я її не пожаліла, а коли вона отримала своє, навіть зловтішалася. Кінг добре знає як створити "кукурікнутого" персонажа і зробити його до біса реалістичним, аби читачам дрижаки по спині ходили. Коли Енні змусила Пола запити пігулки водою з відра, якою перед цим мила підлогу, присягаюся, я відчула смак мила в роті. 

      Пол. Гадаю, до цієї постаті Кінг додав трошки себе. Пол Шелдон уособлює, якоюсь мірою, письменників узагалі. При його допомозі "король жахів" відкриває читачам маленькі письменницькі таємниці. Не всіх своїх вигаданих персонажів вони люблять. Є такі, котрих письменник мріє позбутися, а зробивши це, скаче по кімнаті, вигукуючи:

 Вільний!Нарешті вільний![...] Нарешті ця тупа сука придбала собі клаптик землі на цвинтарі за огорожею!(стр.26)

А буває і так:

   Коли Артур Конан Дойл убив Шерлока Голмса на Райхенбахському водоспаді, уся вікторіанська Англія, як один, повстала та зажадала повернення героя. [...] Дойла лаяла власна мати, коли він розповів їй у листі про намір покінчити з Голмсом. ЇЇ обурена відповідь прийшла в такому посланні "Убити нашого хорошого містера Голмса? Нісенітниця! Не смій!(стр.283)

Мені хотілося задушити Енні, коли вона змусила Пола спалити рукопис. "Я її вб'ю!" - подумав Пол.  "Правильно зробиш" - подумала я. Почуття письменника, який знаходиться в  неоднозначній, жахливій, безвихідній ситуації, Кінг зумів показати дуже достовірно. Я вболівала за Пола, і щиро бажала йому вижити.
     Екранізація. За звичкою, я поспішала дочитати книгу, щоб переглянути екранізацію. Як було написано на звороті,  роман був з успіхом екранізований у 1990. Ну, про "з успіхом" можу посперечатись. Я не додивилась.
    Може я чогось в цьому житті не розумію, але який сенс паплюжити сюжет книжки, перекручувати і додавати купу непотрібного, а потім казати що це знято "за романом". Якщо вже екранізувати, то точно як у книжці, хіба деякі сцени забрати, щоб фільм не вийшов надто довгим.
        Акторку на роль Енні підібрано вдало, але я собі не так її уявляла, і поводиться вона не так як Енні книжкова. Актор на роль Пола взагалі не вписався в моє уявлення про героя. Якщо розглядати це як окрему картину, не читаючи перед переглядом книжку, фільм можна вважати вдалим. Мені екранізація не дуже сподобалось.
       Кінцівка. Те, що треба. Особливо той момент, коли читач дізнається, що Енні вибралась із кімнати після того, як Пол її там зачинив та ще встигла доповзти до сараю і взятись за пилу, перш ніж померла. Що вона збиралась зробити з Полом ми ніколи не дізнаємось. Але, гадаю, всі зрозуміли.  

     

Коротко кажучи, я в захваті від Мізері! Раджу!